У кожного з нас є родичі та сусіди, які мріють сісти нам на шию, маніпулюють відчуттям провини та намагаються примусити нас розв’язувати їх проблеми. Про те, як поводитися з такими персонажами в оповіданні “Скнара” від Олександра Райна.
Вадик нещодавно переїхав у свою нову квартиру, і сусіди відразу вирішили взяти його в оборот. Наївне обличчя та широка усмішка натякали на добропорядність і совість, на які іноді так зручно сісти й звісити ноги. Увесь тиждень він йшов на поступки й нікому не відмовляв, аж поки не настало чергове суботній ранок. Вадик збирався почати його з кави, але почалося все з дзвінка у двері.
— Брате, позич пів тисячі до наступного тижня? Дуже треба! Роботи немає, чекаю на замовлення, з нього і віддам, — зображаючи вселенські страждання, благав новий знайомий Сашко.
— Навіщо позичати? Я тобі так дам. І минулий борг пробачу, — з широкою усмішкою Вадик впустив на поріг цього нещасного.
— Ой, спасибі, святий ти чоловік!
— Сміття тільки винеси — і ми в розрахунку.
— Сміття? Легко! Де пакет?
Від хворобливого вигляду гостя не залишилося й натяку. Доволі потираючи руки, Сашко попрямував на кухню.
— Пакети, — показав Вадик на будівельні мішки, у яких лежала битка плитка, знята вчора з підлоги та стін.
— Не зрозумів. Та тут же кілограм триста!
— Дуже треба, — жалібно простогнав Вадик.
— Я-то думав, ти з доброти душевної допомогти хочеш…
— Ну так. Сам кажеш, що замовлення чекаєш. Вважай, чесний заробіток.
— Спочатку здавався таким хорошим хлопцем, а насправді — жмот. Обійдусь без твого чесного заробітку! — і гордо, немов Цезар, задерши носа, Сашко покинув квартиру.
Підігрівши стравохід кавою, Вадик вийшов на вулицю і закурив першу цигарку за день. Запах якісного тютюну лоскотав носи рідкісних перехожих.
— Цигаркою не пригостиш? — запитав літній чоловік, який щойно вийшов із магазину.
— Легко! — Вадик дістав з кишені портсигар із сигаретним папером і кисет із тютюном. — Пригощайтеся.
— Самому крутити, чи що? А цілу дати — жаба душить? Жмот! — сплюнув чоловік і пішов геть.
Вадик знизав плечима і попрямував до своєї машини. Він сів у салон і завів двигун. Несподівано пасажирські двері відчинилися, з шурхотом і зітханнями в салон проникла мокра й липка, як перестигла хурма, сусідка тітка Галя, яку він кілька разів підвозив раніше. Разом із величезною сумкою вона заповнила весь простір і притиснула задом ручник.
— Тобі в який бік? — витираючи лоба, запитала жінка.
— У центр, — відповів Вадик.
— До базару підкинеш? Там сьогодні соціальний день, а в мене вихідний. Ти ж усе одно машиною їдеш.
— Та це в інший бік. Може, вам на таксі?
— Та вихідний не тільки в мене. Сьогодні попит підвищений, ціна — як на перець у січні. Тобі ж не важко, — остання фраза була аж ніяк не питанням. — Сусідам допомагати треба, та й удвох веселіше.
— Логічно. Їдемо! — усміхнувся Вадик і рушив.
На півдорозі він звернув з маршруту і через п’ятдесят метрів заїхав у якийсь відкритий бокс.
— Ти куди мене привіз? — налякано запитала тітка Галя і про всяк випадок спробувала прикрити найцінніші частини свого тіла, але, не вирішивши, які з них найбільш цінні, кинула цю справу.
— На мийку самообслуговування. Дорога вся в пилюці. Я кузов помию, а ви салон пропилососите, — цілком серйозно сказав Вадик.
— Не зрозуміла, яке ще «пропилососите»? Я тобі що — служниця?!
— Так у вас же все одно вихідний, а мені машину якраз помити треба. На звичайних мийках зараз ціна, як на кавуни в березні. Та й удвох веселіше! — щиро усміхнувся Вадик.
— Та йди ти в баню, жмот!
Жінка вислизнула з машини й стрибнула в тільки-но вимиту «Кіа» з шашечками на даху. Вадик подивився вслід таксі класу комфорт, звідки йому показувала середній палець тітка Галя, і, знизавши плечима, почав наносити піну на кузов.
У центрі Вадик забрав замовлений ним Xbox, про який уже знали всі знайомі.
— До мене тут гості сьогодні прийдуть. Позич приставку на вечір, — попросив телефоном двоюрідний брат, що жив у сусідньому під’їзді.
— Так давай я прийду, з вами посиджу, — запропонував Вадик. — Мені якраз по вечорах нічого робити, тому приставку й купив.
— Та там хлопці з роботи, здебільшого музиканти. Їм інші теми не цікаві — ти зі скуки помреш.
— То приходьте до мене, у мене вініл є. І ще я синтезатор нещодавно купив — якраз візьму пару уроків, концерти подивимося на великому екрані, — зрадів Вадик.
— Ой, так і скажи, що шкода. Теж мені брат! Жмот! — почулося у слухавці.
З того часу люди охрестили Вадика образливим словом «жмот» і при зустрічі пильно дивилися йому в очі, намагаючись викликати сором.
Але не варто думати, що Вадик був безмежно самодостатнім. Через тиждень, також суботнього вечора, наш «жмот» раптом відчув сильне бажання поїсти котлет. У холодильнику знайшлося все, крім цибулі, а приготування котлет без цибулі Вадик вважав одним із найвищих гріхопадінь.
Найближчий магазин уже був зачинений, а їхати по цибулю кудись пізно ввечері здавалося безглуздям. Зібравши волю та гордість у кулак і ні на що особливо не розраховуючи, Вадик пішов до сусідів.
— Чого треба? — запитала сусідка Надія Іванівна. Нещодавно вона теж зіштовхнулася з безсоромною скупістю нового мешканця, і її переповнювала образа.
— У вас, випадково, не знайдеться цибулини? — люб’язно запитав Вадик.
У жінки аж очі загорілися. Вона зрозуміла, що саме їй випала честь помститися за всіх, хто обпікся об зарозумілість цього неприємного персонажа. Вона збиралася його знищити, втоптати в багнюку, змусити почуватися нікчемою. І тільки-но її рот відкрився, щоб виплеснути лавину слів, як Вадик витягнув з-за спини тарілку з великим шматком шарлотки.
— Це вам, — простягнув він пиріг.
— Не зрозуміла, — витріщилася сусідка. План вендети руйнувався, так і не набравши обертів.
— За цибулю, — пояснив Вадик.
— Так це… Нема в мене цибулі… — ледве чутно видушила вона.
— Ну тоді пригощайтеся просто так, — усміхнувся Вадик. — Вирішив спробувати новий рецепт, здається, вийшло непогано. Поділитеся потім враженнями.
Він ще раз усміхнувся і рушив до своєї квартири, залишивши сусідку наодинці з нереалізованою злістю.
З того дня, завдяки діджею місцевого сарафанного радіо Надії Іванівні, більше Вадика скнарою ніхто не називав.
